СТРИБОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., розм. Підсил. до стрибну́ти. Собака на прив’язі — як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне вперед, аж вірьовка тріщить (Мирний, III, 1954, 41); Становий розгорівся, стрибонув через два камені, поскобзнувся [посковзнувся] й шубовснув ногою в воду (Н.-Лев., III, 1956, 127); Вовк теж стрибонув тоді слідом за ним, клацнув зубами, відчикрижив у Миколи шмат підошви валянка (Загреб., Шепіт, 1966, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 766.