СТРАХОТА́, и́, ж., розм. Те, що викликає страх, жах. Опівночі була велика страхота: кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало, неначе дах зривало з хати (Стор., І, 1957, 352); Гаряче. «Студи, — каже коваль, — дураче!» Ех, брат, у такій страхоті хіба й не одурієш — забудеш, як його й студити (Головко, II, 1957, 331).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 757.