СТРА́ЖНИК, а, ч.
1. У дореволюційній Росії — нижчий поліцейський чин у сільській місцевості. Цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але.. небезпечно… Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати (Мирний, IV, 1955, 351); Цього дня й урядникові роботи було. Увесь ранок удвох із стражником ходили по селу, зривали прокламації (Головко, II, 1957, 257).
2. Той, хто стереже, охороняє що-небудь. Полонені австрійці рубали в лісі дуби під наглядом стражників (Донч., III, 1956, 123); — Найтяжче — перейти біля Кутно.. кордон. Але у нас є такі вірні люди, що виведуть з-під самого носа стражників (Стельмах, І, 1962, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 748.