СТОГНА́ТИ, стогну́, сто́гнеш, недок.
1. Видавати протяжливі жалібні звуки від болю, туги і т. ін. (про людей). Занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить (Вовчок, І, 1955, 113); Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не стогнати, як почали оддирати її [сорочку] од тіла (П. Куліш, Вибр., 1969, 147); В другому кінці вагона дедалі голосніше стогнав обпалений танкіст (Гончар, III, 1959, 178); Поранений глухо стогнав (Кочура, Зол. грамота, 1960, 304); * Образно. Виснажена боями земля тужно стогнала й гула від вибухів (Ткач, Плем’я.., 1961, 5); // Видавати крик, подібний до таких звуків (про тварин). Свиня виставила проти сонця товсте черево,.. і стогне, і трясеться всім салом, ніби її трясця трясе (Н.-Лев., VII, 1966, 287); // Видавати жалібний крик (перев. про птахів); квилити. В кущах, у ліску, он — на тому бузку, Сиза орличенька стогнала (Мирний, V, 1955, 367); Все теє птаство в степу дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 21); Білого дня стогнали в лісі сичі (Кач., Вибр., 1953, 28); // перен. Утворювати протяжний шум, гул, що нагадує стогін. Вітер стогне, завиває (Граб., І, 1959, 252); Сердитий вітер гудів над лісом, стогнали глухо дерева (Цюпа, Назустріч.., 1958, 257); Усі чогось ждали, сторожко прислухаючись, як стогнало й пінилось море (Кучер, Голод, 1961, 186); // безос. Очі її горіли, в грудях булькало і стогнало, лице зробилося лютим і невблаганним (Тют., Вир, 1964, 156); // перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент). Музика луна: голосять скрипки й стогнуть суремки (Стар., Облога.., 1961, 43); І стін навкруг немов не стало… Й мов слухала уся земля, як скрипка солодко стогнала в руках малого скрипаля (Сос., Щастя.., 1962, 286); // перен. Сповнюватися стогоном, гулом. Вулиця стогнала. — А-а-а… — неслося десь здалеку, як од розірваної греблі (Коцюб., II, 1955, 173); [Корн:] Бухта клекоче, стогне від поранених (Корн., І, 1955, 40).
◊ Душа́ [аж] сто́гне (стогна́ла); Се́рце [аж] сто́гне (стогна́ло) — хтось відчуває, відчував великий жаль, тужить, журиться. Розтривожена душа аж стогнала, потребуючи людського співчуття (Стельмах, І, 1962, 123); Ярина могилу на грядці копала. А сліз не було.., Лиш серце від болю стогнало, гуло (Воронько, Райком… 1949, 6).
2. Говорити зі стогоном, жалісливо, протяжно. — Йванко… єдиний, маленький,— стогнала вона між поцілунками (Коцюб., І, 1955, 406); Двоє гайдамаків почали шматувати старого нагаями.. — Орли сини мої, орли! — стогнав старий Чиж (Довж., І, 1958, 133); // перен., розм. Скаржитися, нарікати. Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! (Шевч., І, 1951, 245); — Годі вже вам гуторити про свої смутки.. Ви тілько охаєте та стогнете (П. Куліш, Вибр., 1969, 60).
3. перен. Страждати, мучитися під гнітом кого-, чого-небудь. Весь Єгипет стогнав,.. Владу важку несучи гордої Ра-Менеїс (Л. Укр., І, 1951, 423); Віками.. стогнав робочий люд у жорстокому ярмі, в кривавій неволі (Кучер, Дорога.., 1958, 3); Протягом тисячоліття Закарпаття стогнало під ярмом іноземних загарбників (Нар. тв. та етн., 6, 1966, 3); Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі (Шевч., II, 1963, 30).
◊ Аж (що аж, що й) земля́ сто́гне (стогна́ла) — дуже жорстоко, нестерпно. Трудився щиро фараон, і дер, І мучив люд, що аж земля стогнала (Фр., XIII, 1954, 258).
$ Сто́гоном стогна́ти: а) сповнюватися галасом, лементом або розмовами про кого-, що-небудь. В ярмаркові дні від п’яного чаду стогоном стогнало по селу (Крот., Сини.., 1948, 19); — Все місто стогоном стогне, Уляно, про тебе; як це не боїшся ти оцих прийшлих? (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 11); б) дуже страждати, мучитися, зазнаючи гноблення.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 723.