СТО́ВЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до стовкти́. Вчитель нахиляється до ступи й рукою вигортає звідти жменьку грубо стовченого борошна (Стельмах, I, 1962, 587); Я.. оплакую макітру стовчену, Що вже мені та й не їсти бульбу колочену (Коломийки, 1969, 57); // сто́вчено, безос. присудк. сл. * Образно. Сама я, як по бурі градом збите жито, хтось стоптав мене… й надії стовчено, побито (У. Кравч., Вибр., 1958, 128).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 722.