СТО́ВПНИК, а, ч. Релігійний фанатик, який молився, стоячи на невеликому стовпі (у 1 знач.), або жив у тісній вежовій келії. — Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі на Симеона-стовпника або на віху над шляхом (Н.-Лев., III, 1956, 165); Воронець і Костогриз.. побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання. — Слухай, — мовив Костогриз. — Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник (Фр., IV, 1950, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 722.