СТОВКТИ́, вчу́, вче́ш; мин. ч. стовк, ла́, ло́; док., перех. і без додатка.
1. Товкачем, макогоном і т. ін. подрібнити, стерти на порох що-небудь або оббити лузгу з чогось. — Не встигла я ще в ступі на кутю стовкти, аж гульк — повз двір сани із села, завернули в маєток (Головко, II, 1957, 496); За день Христина встигла стовкти мак і збити олію (Стельмах, І, 1962, 157); — Он там сухе просо, то стовчи пшона на кашу! (Україна.., І, 1960, 214).
2. Пошкодити посіви, городину, траву і т. ін., ходячи, їздячи по них; витолочити. Пшеницю й жито.. вм’яли [діти] та стовкли (Г.-Арт., Байки… 1958, 62).
3. розм. Сильно ударивши, розбити в кров. Схилився по поліно, та стовк собі коліно (Номис, 1864, № 13315); Упав.. до ями [камінець] і стовк Тарасові два пальці на нозі (Ков., Світ.., 1960, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 720.