СТЛІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СТЛІ́ТИ, стлі́ю, стлі́єш, док.

1. Руйнуватися, розпадатися від гниття, дії вологи і т. ін. — Хата в нас стара, ще дореволюційна, підлога стліла (Збан., Малин. дзвін, 1958, 377); // Поступово розкладатися, гнити. Вони [тирани] бояться, що ти [Т. Шевченко] ще не згинув, Що в тій могилі не поліг, не стлів, Що в слушний час повернеш в Україну, Ще раз ї [її] збудиш громом своїх слів (Фр., XIII, 1954, 161).

2. Тліючи, згоряти до кінця, перетворюватися на попіл. Весь танк горить.. Водій лежить в отаві… Стліває чуб у хлопця кучерявий (Стельмах, V, 1963, 39); Тижні у полум’ї корчився хутір… Стліли в пожежі комори, скирти… (Олесь, Вибр., 1958, 229); * Образно. Не стліла на попіл пісень моїх буряна лава (Перв., І, 1958, 215); Чоловік на фронті, в окопах, під кулями. Вся душа стліла за ним (Ряб., Жайворонки, 1957, 167).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 717.