СТИХА́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до стиха́ти. Довго не стихаючим «ура» вітав пролетаріат свого вождя (Біогр. Леніна, 1955, 154); // у знач. прикм. З двору Липтакового вийшов Ребрик, а Липтак залишився біля хвіртки, не відходив: прислухався до стихаючого стукоту кроків свого приятеля (Томч., Готель.., 1960, 43); Проїхали [солдати] якийсь вокзал. За ними линули стихаючі звуки австрійського гімну (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 297).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 706.