СТИ́ХА, присл.
1. Не на повний голос; впівголоса; неголосно. Магнати здоровкались розмовляли стиха (Н.-Лев., VII, 1966, 36); Марина, збираючи в огороді огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким то їй доведеться рядом у полі жати (Мирний, IV, 1955, 222); До Тихона Давид прихилився і стиха сказав щось (Головко, II, 1957, 128); Стиха мукнула в сінях корова… (М. Ол., Леся, 1960, 52); // З невеликою звучністю. Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами (Коцюб., І, 1955, 240); Стиха шелестіла над ним тополя (Шиян, Переможці, 1950, 55).
2. Таємно від когось або від усіх; потай. Брешіть, брешіть, воріженьки, Набрешетесь лиха, А ми з тобою, миленький, Кохаймося стиха (Укр.. лір. пісні, 1958, 332); Стиха кидала [Наташа] на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима (Мирний, III, 1954, 277); — Нищечком та стиха поліземо рачки до кавунів.. та й повикочуємо сюди (Гр., І, 1963, 362).
3. Не поспішаючи, поволі. Літа.. Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! (Шевч., II, 1963, 235); Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись (Вовчок, VI, 1956, 318); Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна (Ю. Янов., II, 1958, 95); Вузькою зміястою дорогою стиха наближалася машина (Кач., Вибр., 1947, 142); // Поступово, мало-помалу. Не стануть щасливі вглядатись до лиха, Що в могилу жене нерозумного стиха (Щог., Поезії, 1958, 309).
4. Несильно, злегка. Ранішній вітер стиха гойдав мотузку (Коцюб., II, 1955, 197); Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари (П. Куліш, Вибр., 1969, 49); Він узяв руки зв’язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче (Головко, II, 1957, 166); Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув до середини [кімнати] (Смолич, II, 1958, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 706.