СТЕРНЯ́, і́, ж.
1. Поле, на якому зібрані хлібні рослини й залишилися лише зрізані біля кореня їх стебла. Корови ситі на стерні лежать і ремигають (Фр., XI, 1952, 179); Весело розмовляючи, розмахуючи руками, хлопці йдуть стернею (Вас., III, 1960, 319); Обабіч тяглись вузькі смуги стерень, зарослих бур’янами (Вільде, Сестри.., 1958, 529); Сніг лежав на ріллі й на стернях (Ю. Янов., І, 1958, 90); Коні, що паслися спочатку на стерні, перемандрували в улоговину (Тют., Вир, 1964, 289).
Злу́щувати (злу́щити) стерню́ див. злу́щувати.
2. Зрізані біля кореня стебла хлібних рослин, що стоять на пні. Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті (Коцюб., І, 1955, 17); Праворуч розстилався і тягнувся на захід рівний степ, вкритий потемнілою стернею (Собко, Скеля.., 1961, 37); Стерня, що залишається в полі, сприяє снігозатриманню (Хлібороб Укр., 7, 1967, 9); Він підходить до Василини і цілує її потріскану, стернею поколену, серпом порізану руку (Стельмах, І, 1962, 586).
3. перен., розм. Коротке й жорстке волосся на шкірі обличчя у чоловіків. Він підійшов до люстерка, вмазаного в стіні, і став роздивлятись на себе — без бороди. — Да! — сказав, водячи долонею по колючій стерні на підборідді (Головко, А. Гармаш, 1971, 300); Рудий їжакуватий чуб [Луцька] сьогодні старанно розчесаний, стерня на щоках поголена (Сенч., На Бат. горі, 1960, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 691.