СТАТКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. Добре хазяйнувати, старанно працювати. [Аблакат:] Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде (К.-Карий, І, 1960, 184); Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати.. та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! (Л. Укр., III, 1952, 483); — Глянь, яка світлиця! Сама ж тут усе і прибирала, і статкувала. Усе своїми руками (Кучер, Трудна любов, 1960, 302); // Нормально діяти. — Бачите, старий я став, ноги не статкують (Фр., III, 1950, 441); Вже ноги і руки не статкують (Черемш., Тв., 1960, 233).
2. Поводити себе добре, розсудливо. У щасті не вміє чоловік статкувати (Укр.. присл.., 1963, 180); Відколи мя [мене] мама била, відтоді статкую. Свою хату оминаю, в милого ночую (Коломийки, 1969, 75); В неділю ставитимуть «Лимерівну», хотілось би мені піти, та не знаю, як випаде; коли статкуватиму сей тиждень, то може й могтиму піти (Л. Укр., V, 1956, 235).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 669.