СТАРЧА́ЧИЙ, а, е.

1. Прикм. до ста́рець 3. — На другий день уранці звелів нам пан старі думи й вірші співати, а сам усе записував. Нащо йому були ті старчачі співи, бог його знає (Морд., І, 1958, 54); — Я ніколи не забуду, як ви, Панасе Максимовичу, підняли мене, малого хлопця, старчачого поводиря на ярмарку, і привезли в комуну (Минко, Ясні зорі, 1951, 243); // Як у старця. Були вони голі, хоч вік свій робили, В лахмітті старчачім.. ходили (Граб., І, 1959, 509).

2. Належний біднякові, злидареві. З пекла шумних столиць утечу я гай-гай, Затаївши журбу неслухняну, Придивлюся до ран, що шматують наш край, До старчачої хати загляну (Граб., І, 1959, 553).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 665.