СТАРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. Бути старим, переживати, переносити старість.
2. Розпоряджатися, порядкувати як старший. Харитина ж — так як пані — тільки старувала: Що в господі не найшлося — зараз купувала (Укр. поети-романтики.., 1968, 557).
3. Говорити, міркувати, як стара людина (про дітей або молодих людей). — Що мені та школа — хліба дасть? — старув десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки (Вас., І, 1959, 207); — І де б ото я ходив отак довго! — почувся знову той самий дитячий голос. — А ти не старуй! — відказала мати з удаваною суворістю (Головко, А. Гармаш, 1971, 518).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 664.