СТАВРОПІ́ГІЯ, ї, ж., церк. Монастир, що не підлягає місцевій єпархіальній владі, а безпосередньо підпорядкований патріархові або синоду; статус незалежності від місцевої єпархіальної влади. Патріарх константинопольський Єремія надав їм [братствам] право ставропігії (Фр., XVI, 1955, 417); Патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії (Тулуб, Людолови, І, 1957, 345); За Катерини II Соловецький монастир дістає ставропігію, він уже не підлягає архангельському єпархіальному відомству (Літ. Укр., 15.VII 1969, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 635.

ставропі́гія — спочатку — привілей духовних закладів не залежати від місцевої церковної влади, зокрема від місцевого єпископа, а підпорядковуватися безпосередньо владі вищій — митрополиту, патріарху, синоду; це право константинопольський патріарх Ієремія 1593 р. надав Львівському Успенському братству — національно-релігійному об’єднанню українських православних міщан, заснованому в XV ст.; розквіт діяльності цього братства припадає на кінець XVI — початок XVIІ ст., коли воно стало осередком культурно-національного руху на західноукраїнських землях; його називали Ставропігіальним (Ставропігійським), або Ставропігією.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 577.