СПІТНІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до спітні́ти. Василько зліз з верби, спітнілий і червоний від сорому (Донч., V, 1957, 42); Ярема задоволено витер спітнілий з напруги лоб (Епік, Тв., 1958, 228); Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла за день спина тепер замерзла (Гончар, III, 1959, 75); // у знач. прикм. Аркадій Петрович Малина вихиливсь у вікно і сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спітнілі коні (Коцюб., II, 1955, 383); Всі вони, спітнілі й червоні, хапалися як можна швидше скидати з воза сіно на стіжок (Вас., Вибр., 1950, 47); Сонце блищить на спітнілих лобах (Л. Укр., II, 1951, 242); Бригадир підбіг зіпрілий, засапаний, витер спітнілу шию картузом (Тют., Вир, 1964, 236).

2. у знач. прикм. Вологий від поту, просякнутий потом. Як це приємно — спітнілу Скинуть сорочку (Гірник, Сонце.., 1958, 43); Настя неквапно розправила в руці скручену і спітнілу цидулку (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 125).

3. у знач. прикм. Укритий краплями осілої пари. За вікнами висів туман, спітнілі шибки плакали (Панч, На калин. мості, 1965, 18); Старий Виштак вніс.. спітнілу пляшку (Зар., Світло, 1961, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 532.