СПОЧУТТЯ́, я, с., рідко.
1. Те саме, що співчуття́. Коли ти від людей ждеш одмови, Чи шукаєш у них спочуття, — То співай не про ранок любові, А про захід вечірній життя (Граб., І, 1959, 508); — Теж люди! — з робленим спочуттям, іншим голосом казав Муляр (Вас., 1, 1959, 90); Нона надійшла до Пріськи й, слова не мовивши, міцно поцілувала її. Це був перший поцілунок, що зазнала Пріська на селі від чужих людей, це було перше спочуття до її горя (Л. Янов., І, 1959, 182).
2. рідко. Те саме, що почуття́. І звідки дзвін? І звідки в грудях спочуття безкрає? Не «Воскресіння», не «Різдво» — нове новітнє, торжество шумить і наближає (Тич., І, 1957, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 585.