СПО́ХВАТУ, присл., розм. Дуже швидко, поспішаючи; поспіхом, похапцем. Вискочила [Настуся] на вулицю, зопалу та спохвату забувши навіть зачинить двері (Н.-Лев., IV, 1956, 262); Надія, не вагаючись, забрала паспорт, спохвату згребла в чемодан пожитки і прожогом вилетіла з готелю (Баш, На.. дорозі, 1967, 216); // У пориві якого-небудь почуття; згарячу. Спохвату ляпнувши про дівчину, він одразу ж і завагався був, бо факт, який мав він на увазі, був явно непереконливий і недостатній, щоб посіяти сумнів у Грицьковому серці (Головко, II, 1957, 553); Хлопець забув про рани, спохвату махнув рукою, охнув, прикусив губу (Жур., Опов., 1956, 214).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 582.