СПО́РИТИ, рю, риш, недок.
1. розм. Те саме, що спереча́тися. Знала [Стеха] натуру свого старого, що коли що надумав, то хоч спор, хоч лайся, а вже він від свого не відступиться (Кв.-Осн., II, 1956, 128); Як не спорила Марина Карповна з чоловіком, але знала, що вже коли він чого захотів, то не переспориш (Мирний, І, 1954, 154); [Романюк:] Людина він заслужена, при орденах, але треба людям правду сказати. З ким не зустрінеться, зразу спорить і, як щось не по-його — вилає (Корн., II, 1955, 202).
2. перен. Змагатися, не поступатися у чому-небудь. Кінь ірже, та не говоре [говорить], Тільки з вітром в гоні споре [спорить], Тільки землю б’є в одвіт, Не жаліючи копит (Щог., Поезії, 1958, 442).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 573.