СПОГА́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., СПОГАДА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., також із спол. що, як, коли, неперех., про кого— що, розм. за кого— що, розм.

1. Те саме, що зга́дувати. — Сьогодні я цілу дорогу стояла край вікна, дивилась та спогадувала колишні часи (Л. Укр., III, 1952, 523); Ти сіяєш як місяць; Чорнії маєш ти очі… Де вже така гордовита Бідних спогадувать схоче!.. (Крим., Вибр., 1965, 290); Як хмари, купчаться літа. Спогадую минулу славу (Шер., У день.., 1962, 21); — Жила я в батька-матері,— боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені! (Вовчок, I, 1955, 259); — Але що ж я на те пораджу, коли в мені серце розривається, кілько разів спогадаю про свої гроші! (Фр., III, 1950, 19); — От спогадайте: коли ви бачили в церкві хоч одного пана, або панію, або панянку? (Свидн., Люборацькі, 1955, 61); Хто ж за мене спогадає? (Рудан., Тв., 1959, 109); [Парвус:] Щось вони мудрують, філософів спогадують поганських та всякі панські світові звичаї (Л. Укр., II, 1951, 408).

Спога́дувати (спогада́ти) до́брим сло́вом кого — говорити про кого-небудь щось хороше. Настане легший час,— І добрим словом спогадає Потомок вільний мертвих нас! (Граб., І, 1959, 152).

2. Думати, уявляти що-небудь. — А що, сину,— каже дід,— Треба спогадати, А де-то ми ті скирти Будем закладати? (Рудан., Тв., 1959, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 554.