СПОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., СПОВІ́РИТИ, рю, риш, док., перех., розм.

1. на кого. Виявляючи довір’я, доручати кому-небудь щось. На діда Бутурлаку усі свої маєтки сповіряє (Сл. Гр.).

2. кому. Розповідати що-небудь, що не підлягає розголошенню. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому (Мирний, III, 1954, 55); — То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповірити… (Мирний, IV, 1955, 341).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 550.

Сповіряти, ряю, єш, сов. в. сповірити, рю, риш, гл.

1) — на кого. Довѣрять, довѣрить кому. На діда Бутурлаку усі свої маєтки сповіряє. КС. 1904. I. 279.

2) — кому. Повѣрять, повѣрить, сообщить что кому. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому. Мир. Пов. І. 161. То Христя ж, коли так, усе роскаже, що сповірила їй подруга. Мир. Пов. II. 93.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 181.