СПО́ВІДЬ, і, ж.
1. У православній і католицькій церкві — обряд покаяння в гріхах перед священиком і відпущення ним цих гріхів. Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. — Отже й померла — без сповіді, без святого причастя… (Мирний, І, 1949, 405); — З вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! — говорила Лекерія Петрівна (Н.-Лев., І, 1956, 591); [Д. Жуан:] Веди ченця, коротша буде справа. Скажи йому, що сповіді бажає всесвітній грішник дон Жуан (Л. Укр., III, 1952, 367); Тільки двері відхилила [молодиця] — Чоловік озвався: — Чого тебе на сповіді Батюшка питався? (Рудан., Співомовки.., 1957, 6); У церкві він буває у великий піст на говіння, щоб принести інспекторові гімназії довідку про сповідь та святе причастя (Смолич, Мир.., 1958, 32).
◊ Як на спо́віді — відверто, щиросердно, нічого не приховуючи. Нічого робити бідному чоловікові: взяв та й признався князеві, як на сповіді (Стор., І, 1957, 54); Він, звичайно, слабший на характер, пішов до Глафіри Іванівни і все, як на сповіді, розказав (Мик., Кадильниця, 1959, 13).
2. перен. Відверте признання в чому-небудь, розповідь про щось. Вони ще дужче затоваришували. Почалися таємні сповіді важких думок та гадок (Мирний, I, 1949, 366); Не знаю я, чи не буде часом Вам нелюбо слухати чужу сповідь, але я просто почуваю потребу висловитись перед Вами (Крим., Вибр., 1965, 569); Говорив [Марко] з болем у голосі, краючи сумною сповіддю змучене серце (Цюпа, Назустріч.., 1958, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 550.