СПОВИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до спови́ти. Перед самим перелазом Дитина сповита — Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита (Шевч., I, 1963, 311); У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном (Скл., Святослав, 1959, 275); — Та що ж говорити…— зніяковів Чиж. Поранена рука його була сповита великим бинтом (Довж., І, 1958, 189); Із зелені будинок з колонами привидом білим глянув дірками вікон-дверей. Де-не-де забито дошками. Ввесь у виноград дикий сповитий (Головко, І, 1957, 209); Чи не здається їм [пташкам],.. Що в кра́ю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні? (Л. Укр., І, 1951, 176); Не туманами далі сповиті — В синім мареві обрій зрина (Шпорта, Вибр., 1958, 96); На околиці степ, сповитий нічною пітьмою, дихнув їм в обличчя холодною вогкістю (Шовк., Інженери, 1948, 85); // у знач. прикм. Малесенький голосок дзвенить тихенько і любенько над сповитим братиком (Вовчок, VI, 1956, 343).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 548.