СПЕРВА́, рідко СПЕ́РВУ, присл., розм. Те саме, що спе́ршу. Все військо сумно мурмотало, Сперва тихенько, послі [потім] в глас Гукнули разом: «Все пропало!» (Котл., І, 1952, 283); — Нехай сперва очуняє хлопець, а там батько повернеться (Панч, Гарні хлопці, 1959, 108); Усе пішло .., як і було сперва; тільки Галочка щодень змінялася (Кв.-Осн., II, 1956, 358); [2-га дівчина:] Ото завше так — як сперва дуже весело, то після будеш плакать (Вас., III, 1960, 13); Уступили ми сперву до своєї родички; зраділи нам, приймають (Вовчок, І, 1955, 216).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 498.