СПА́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до спали́ти. На місці тої, спаленої фашистами, ..звелась он яка хата (Цюпа, Назустріч.., 1958, 440); Зимно в бараці. Добова норма дров давно вже спалена (Гончар, II, 1959, 130); Прийдеш над сю гору,— пустиня, спалена сонцем, ні прутика, ні гіллячки (Мирний, І, 1954, 279); Курилася спалена суховієм рілля (Панч, В дорозі, 1959, 48); Хліб засихає на полі, спалений довготривалою спекою (Кол., Терен.., 1959, 52); Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами (Довж., І, 1958, 253); Задавлений плач, глухий болісний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених, уст (Мирний, І, 1954, 360); Спалені морозом легені ніби кровоточать (Головко, II, 1957, 311); // спа́лено, безос. присудк. сл. В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено (Шевч., II, 1953, 126); В одному тільки Городнянському повіті.. було знищено шістнадцять поміщицьких маєтків, спалено дві винокурні (Скл., Легенд. начдив, 1957, 6); Хату спалено, а старого Демида нещадно побито (Довж., І, 1958, 307).
◊ Мости́ свої́ (за собо́ю) спа́лено — вже неможливо повернутися до чого-небудь, продовжити щось. Щось у телефоні клацнуло, загули дроти. Розмову закінчено, мости спалено за собою (Чаб., Тече вода.., 1961, 173).
2. у знач. прикм. Який зазнав дії вогню, сонця і т. ін.; обпалений, почорнілий. Навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля… (Загреб., День.., 1964, 89); * У порівн. Кам’яні шпилі.. рожевіли на небі,.. а ліси по схилу гір чорніли немов спалені (Коцюб., І, 1955, 290); // Висохлий від спеки. Піди на спалені покоси, Що в раз останній роси п’ють (Олесь, Вибр., 1958, 202); Випали ще дощі тихі, з сонцем. Спалені трави одволожило (Головко, II, 1957, 230); // Дуже засмаглий. Теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице (Н.-Лев., І, 1956, 113); // Пересохлий від внутрішнього жару; вкритий смагою, запечений. Спалені губи з трудом розривала [баба] та білим язиком їх зволожувала (Стеф., І, 1949, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 486.