СО́ЦЬКИЙ, кого, ч., іст.

1. Особа, яка очолювала сотню (у 4 знач.). Представник городян, соцький Микула, за словами літопису, переконував Данила зовсім винищити бояр (Іст. СРСР, І, 1956, 57); Мирослав, поговоривши з соцьким, якому було доручено стежити за порядком на дворі, підійшов до Марії (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 24).

2. У дореволюційній Росії, в тому числі й на Україні — нижчий поліцейський служитель на селі, якого обирали на сільській сходці. Не гадав [старий], що вдома чекає його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать (Коцюб., І, 1955, 92); Вийшов старшина «з цепом», староста, писар, соцькі, десяцькі (Хотк., І, 1966, 140); На третю ніч урядник із соцькими робив трус у Цигулиній оселі (Головко, II, 1957, 231).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 477.

Соцький, кого, м. Сотскій. Чуб. V. 973. Настановляють того мужика соцьким. Грин. II. 245.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 171.

со́цький —

1) у Київській Русі — чин княжої адміністрації, нижчий від ти́сяцького (див.);

2) особа, що очолювала сотню (в 1 знач.); сотник (у 1, 3 знач.). Давай, соцький, Тройку коней вороних Та повезем до прийому Хлопців молодих (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 572.