СО́ТНИК, а, ч.

1. На Україні в XVI-XVIII ст.— особа, яка очолювала сотню (у 5 знач.), обиралася спочатку козаками, а згодом призначалася гетьманом або царем. На чолі сотні стояв сотник, якого обирало козацьке населення полку або призначав гетьман, а іноді й полковник (Іст. УРСР, І, 1953, 275); Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани (Шевч., І, 1963, 74); Охороняючи гурт людей од яничарів, полягли усі до одного козаки сотника Петра Недолі (Стельмах, І, 1962, 175).

2. Те саме, що со́те́нний 2.

3. Особа офіцерського чину в козачих військах дореволюційної Росії та контрреволюційних формуваннях періоду громадянської війни. З Кам’янця-Подільського — останньої резиденції «головного отамана військ України» Симона Петлюри — крізь лінію фронту пробиралися підполковник політичного відділу Кіндрат Погиба і сотник Данило Підіпригора (Стельмах, II, 1962, 47); Троє петлюрівських старшин — полковник, сотник і хорунжий — були зодягнені в барвистий.. одяг (Смолич, V, 1959, 262).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 472.

Сотник, ка Сотникъ. Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник. Ном., Ум. Сотничок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 170.

со́тник = со́тенний —

1) в Україні XVI—XVIII ст. — особа, що очолювала сотню як військову одиницю; після гетьмана й полковника третій представник місцевої влади; обирався спочатку козаками, а потім призначався гетьманом. Лучче живий хорунжий, чим мертвий сотник (М. Номис); Виступають отамани, Сотники з панами (Т. Шевченко);

2) особа офіцерського чину у війську Української Народної Республіки (1917—1920 рр.);

3) особа, що очолювала сотню як адміністративно-територіальну одиницю (в старій Україні). Що село, то й сотник (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 571.