СОПІ́ЛКА, и, ж. Український народний духовий музичний інструмент із дерева або очерету, що має форму порожнистої трубки з отворами. Якийсь парубок став грати на сопілці (Кобр., Вибр., 1954, 125); Його батько робив сопілки з липи й продавав на базарі (Панч, В дорозі, 1959, 165); * У порівн. — Говорить [Вівдя] тонісінько, мов сопілка грає (Н.-Лев., II, 1956, 264).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 461.

сопі́лка (зменшено-пестливі — сопі́лочка, сопі́лонька) = сопілчи́на —

1) народний духовий музичний інструмент із дерева (бузини, калини, ясена, ліщини, кори), що має форму порожнистої трубки з отворами; залежно від того, як у неї дують, сопілки мають різновиди — денці́вки (з готовим свищиком, що міститься в денці губника), теле́нки (така сама, тільки з кори чи ліщини), желомі́га (подвійна денцівка), сопі́лка «на зуб» (у гуцулів флоя́ра, більша за розміром від денцівки), сопі́лка без гу́бника й без діро́к (пасту́ша); у народних піснях символізує гармонію, а отже й кохання: «Сопілочка з калиночки, ясеневе денце, Ой, хто ж мене не полюбить, рожен йому в серце»; «Знати мого миленького, що вулицею йде. Сопілочка, як бджілочка, в рученьках гуде. Сопілочка, як бджілочка, дубовеє денце, як заграє, заспіває, втішить моє серце»; «Сопілочка з барвіночка, калинове денце. Вийди ж, мила, чорнобрива, потіш моє серце» (сопілки з барвінку не може бути; тут символіка повної гармонії: барвінок — козак, калина — дівчина); пор. ще: «Що сопілочка з барвіночка, оріхове денце, Як заграє, як сам знає, болить моє серце» (тут барвінок — парубок, горіх, ліщина — дівчина; при цьому ліщина символізує дівчину, що зазвичай нещаслива в коханні); дуже кохався в грі на сопілці Г. Сковорода, грою на якій він міг наслідувати спів птиць. Всяк чоловік в свою сопілку грає (прислів’я); Чабан вранці з сопілкою сяде на могилі (Т. Шевченко); Сопілочка з калиночки, ясенове денце (П. Чубинський); кали́нова сопі́лка — казковий образ чарівної (дивної) сопілки, вирізаної з калини, що виросла на місці пролитої крові, пор.: «А над забитим братом у полі при дорозі виросла калина, та така хороща, аж очі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягоди — все разом. Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються: — Що ж воно за калина така дивна? А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє: «Помалу-малу, чумаче, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив»; сопілка як свідок убивства приводить чумаків у родину загиблого і викриває брата-вбивцю.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 567-568.