СО́НЯ, і, ч. і ж.

1. розм. Те саме, що сонько́. — І не сором дівці отакій соні бути? (Мирний, III, 1954, 243); Рано-вранці, ще до схід сонця, він уже розбудив комсомольців. — ..Ану, соні, годі потягатися, годі вилежуватись! (Донч., II, 1956, 27); Валька була страшенна соня, і припущення, що в цей час вона могла не спати, було неймовірне (Сенч., На Бат. горі, 1960, 21).

2. тільки ж. Невеличка жовтувато-сіра тварина ряду гризунів, що проводить зиму в сплячці. Соня лісова в Радянських Карпатах дуже поширена (Звірі.. Карпат.., 1952, 38); Лісова соня — маленька звірина, збентежено визирнула з покинутого сорочачого гнізда, яке вона облюбувала собі на зиму (Донч., IV, 1957, 78).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 460.