СОЛОВІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм.
1. тільки 3 ос. Ставати невиразним, тьмяніти (про очі, погляд). В висок Дареса затопив [Ентелл]: З очей аж іскри полетіли, І очі ясні соловіли, Сердешний об землю упав (Котл., І, 1952, 98); Розливається по жилах [горілка], і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає (Вишня, І, 1956, 57).
2. Ставати в’ялим, сонним (від утоми, сп’яніння і т. ін.). За кілька хвилин до столу, де соловів Максим, підійшла з шампанським офіціантка (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 445.