СОЛОВЕ́ЙКІВ, кова, кове. Прикм. до солове́йко 1, 2; належний йому. Що то ляскотить, В яснім повітрі аж дзвенить? То соловейків спів (Вороний, Вибр., 1959, 91); — Ой, соловейкове гніздечко! — гукнула Настечка і оглянулася навколо себе (Стельмах, II, 1962, 126); // Власт. соловейкові; такий, як у соловейка. У неї соловейків голос.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 445.