СО́КІЛ¹, кола, ч.

1. Хижий птах родини соколиних з міцним гачкуватим дзьобом, кривими кігтями і довгими гострими крильми. І сокіл вище сонця не літає (Укр.. присл.., 1963, 45); Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? (Шевч., І, 1963, 4); Нагорі вона [вежа] вся обмережана візерунчастими гратами: там нібито тримали соколів, навчених для ханського полювання (Гончар, Тронка, 1963, 177); * У порівн. Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл (Вовчок, І, 1955, 90); [Гість 8:] Бачте — соколом прилинув [Іван] (Олесь, Вибр., 1958, 442).

2. перен., уроч. Про радянського льотчика і радянський літак. Був син льотчик.. Скільки їх, соколів, ціле літо шугає під самим небом, і навіть взимку чуєш їхній гуркіт десь за хмарами..! (Гончар, Тронка, 1963, 63); Понад 600 відважних радянських соколів повторили безсмертний подвиг Миколи Гастелло. Більш як 450 льотчиків здійснили повітряні тарани (Ком. Укр., 6, 1975, 19).

3. перен., поет. Юнак або чоловік, який відзначається красою, сміливістю, молодецтвом. Ідуть з фронту комсомольці, Славні соколи — орли! (Нар. тв. та етн., 4, 1958, 25); Постаріли обоє, згорбилися. Не старіє тілько радість у їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола (Мирний, І, 1954, 345); // розм. Ласкаве називання юнака чи чоловіка (перев. при звертанні). А Оксана, як голубка, Воркує, цілує. То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! ..» (Шевч., І, 1963, 91); Стара заплакала й каже: — Ніхто вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окро́м [крім] мене, старої! (Вовчок, І, 1955, 97); Сини мої, мої соколи, не розлюблю я вас ніяк! (Сос., II, 1958, 457).

СО́КІЛ², кола, ч., спец. Інструмент штукатура у вигляді дерев’яного чи алюмінієвого щитка з ручкою посередині, який використовують для нанесення і розгладжування розчину.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 438 - 439.

Сокіл, кола, м. Соколъ. Зашумів сокіл із-за крутих гір. Чуб. V. 206. Употребляется какъ ласкательное слово. Ум. Соколик, сокіло́к, соколонько, соколонько, сокільчик, соколе́ць, соколко, соколочок. Мил. 157. Чуб. V. 1195, 23, 70. Ном. № 801. Грин. III. 498.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 165.

со́кіл (зменшено-пестливі — соко́лик, сокіло́к, сокіло́нько, соколо́нько, сокі́льчик, соколе́ць, соко́лко, соколо́чок; соколи́ця, соколи́ха — самка сокола; соколеня́, соколя́ — пташа сокола; пестливі — соколя́тко, соколеня́тко) —

1) хижий птах родини соколових з міцним гачкуватим дзьобом, кривими кігтями і довгими гострими крильми; у народній уяві виступає символом хоробрості, швидкості, зіркості, злету, молодості, сили, розуму, тому його як пряму протилежність порівнюють або із совою, або з вороною: «Видно сокола по польоту, а сову по погляду», «Де соколи літають, там ворони не пускають», «Сокіл з місця, а сова на місце», «Пізнала сова сокола», «Не пара сова до сокола»; за віруваннями, символ бога Рода, охоронець «живого вогню» та Дерева життя; золотокрилий птах, що приніс на землю іскри небесного вогню; у казках за допомогою «живої води» рятує багатьох героїв; у замовляннях належить до істот «верхнього царства» («Пошлімо, громадо, сокола-винозора! Найпридатніший це птах: має він ясні очі і бистрії крила»); здавна птаха використовували при полюванні, розрізняючи при цьому сокола-сапсана (про якого неодноразово йдеться в «Слові о полку Ігоревім» — 13 разів: «Коли сокол в митях биваєт, високо птиць забивает; не дасть гнізда свого в обиду») і сокола-балабана; у народних піснях виступає символом козака: «Ой високо соколові до неба літати. Ой далеко козакові до осені ждати»; у колядках сокіл іноді уосібнює Ісуса Христа: «Ой, там на горі, там Марія сад садила. А, садивши, та вмовляла: Рости, саде, повище мене! З того саду вилетів сокіл Та й полетів попід небеса. Усі небеса розтворилися, Усі святі поклонилися»; виступає вісником, посланцем: «Гей, як то сестра до брата з чужої сторони в далекі городи писала і так сивим соколиком посилала»; виступає також провісником бурі в думах і в «Слові о полку Ігоревім»; сокіл фігурує також увесільних піснях як знак згоди сердець молодих: «Коло двору тестевого соколя облітає Да в вишневий сад заглядає: Там галочка гніздечко звиває. Вий, галочко, собі і мені. Собі ізвий на камені, мені на яворі. Собі ізвий із рути-м’яти, мені із барвінку»; із соколами ототожнювалися також пісні, «співаночки-сокалочки». І сокіл вище сонця не літає (прислів’я); Зашумів сокіл із-за крутих гір (П. Чубинський); А для нашої молодиці скажуть правду соколиці (Я. Головацький); Ой високо соколяті угору літати (А. Метлинський);

2) традиційне ласкаве називання чоловіка або жінки (перев. при звертанні). Серце моє, доля моя! Соколе мій милий! (Т. Шевченко); Годі ж бо, сестро, тужити, моя жалібнице, Годі квилити-проквиляти, ясна соколице (П. Куліш).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 559-560.