СО́ВІСНИЙ, а, е. Який соромиться діяти несправедливо, непорядно. Чоловік [Мусій Скоряк] непоганий, совісний, з рідним братом Євменом навіть не став родичатися через його плутні, хитрощі та дружбу з сільськими крутіями (Головко, II, 1957, 402); — Ось Гай був… Такий славний хлопчина… Молодий, моторний, совісний такий (Гончар, І, 1954, 58); // Власт. такій людині. Се був, очевидно, чоловік, який знав, що і пощо робить, а чуючи за собою совісну і позитивну працю, глядить кождому сміло в очі (Фр., IV, 1950, 300); // Який чесно і старанно виконує свої обов’язки; сумлінний. Невтомимий робітник, він був притім і солідний, незвичайно совісний робітник (Фр., VII, 1951, 51).
∆ Со́вісні суди́ — у Росії XVIII-XIX ст.— суди, які розглядали деякі справи не тільки на основі закону, а й з урахуванням природної справедливості. За указом від 25 квітня 1803 р. так звані совісні суди Лівобережжя [України] повинні були створюватися на зразок судів, які існували в інших губерніях Росії (Іст. УРСР, І, 1953, 385).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 435.