СОВА́, и́, ж. Хижий нічний птах з великою круглою головою, великими очима й коротким гачкуватим дзьобом. Підраховано, що одна сова поїдає за рік таку кількість мишей, яка може знищити цілу тонну зерна (Зоол., 1957, 123); Десь крикнула сова смутно та жалібно, неначе жалілась або плакала, мов дитина (Н.-Лев., V, 1966, 167); В тайзі всіма голосами верещали перелякані сови (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 68); * У порівн. Руденький чоловічок заблимав, як сова, очима (Досв., Вибр., 1959, 267); І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою (Шевч., І, 1963, 352); [Бобренко:] Глядіть же ви, як тільки що зачули, То зараз нам ви дайте певний знак. [2-й козак:] Так, знаємо; совою крикнем (Сам., II, 1958, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 9. — С. 434.
сова́ (зменшено-пестливі — со́вонька, со́вочка, совеня́ — маля сови; зменшено-пестливі — совеня́тко, сов’я́тко) — хижий нічний птах з великою круглою головою, великими очима й коротким гачкуватим дзьобом; споконвіку птаха вважають провісником біди, небезпеки, наприклад у Б. Харчука «Волинь»: «Не на добре сова кричить, — видно, біду накликає»; тому й кажуть: «Сова не принесе добра», навіть для природи, — «сова кричить — холод накликає»; птах виступає об’єктом негативних характеристик: «Не пара сова до сокола», «Не бачить сова, яка сама», «Не уродить сова сокола, а кобила вола», «Сова хоч під небо злетить, то все сова»; про диявольську природу сови свідчить приповідка: «Сова не родить сокола, а такого ж чорта, як сама»; як найпоганіший птах сова символізує негарних людей, тому кажуть про погану жінку: «Знає сова, що красна сама», про поганих дітей, якими батьки вихваляються: «І сова казала, що її діти найкращі»; у весільній пісні про молоду, яку «умикнули» з чужого роду і яка виявляла удаваний поганий настрій, співали: «Прилетіла сова, сіла собі на покуті у червоних чобіточках. Не кішкайте, не полохайте: Нехай собі привикає, Хліба-солі поїдає Та додому не тікає»; у багатьох приповідках ідеться про хижість птаха, яка переноситься на людину: «Знати сову по пір’ю», «Спить сова, та кури бачить»; в античній Греції сова була символом мудрості; І. Франко записує й оцінну українську приказку «Мудрий, як сова»; у Т. Шевченка в поемі «Чернець» є слова: «А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі», де, можливо, йдеться про мудрого Мазепу, який зазирає в очі «лихом не добитому» Палієві, що не збагнув далекоглядних гетьманових розрахунків і став йому на дорозі. Ні сич, ні сова (прислів’я); Сова вдень мовчить, а вночі кричить (приказка); Сові сонце очі коле (приказка); Десь крикнула сова смутно та жалібно (І. Нечуй-Левицький).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 558-559.
