СОБАЦЮ́ГА, и, ч. і ж.

1. Збільш. до соба́ка 1. Гавкнуло, як із бочки, — і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищиреними зубами (Вас., II, 1959, 63); Розжився [Селентій], розбагатів, поприв’язував собацюг по чотирьох кінцях подвір’я, щоб стерегли замазані в бовдур золоті червінці (Тют., Вир, 1964, 173).

2. розм. Те саме, що соба́ка 1. — Султан! Брат ти мій!.. Султан?! Ах ти ж, собацюга моя… (Мик., II, 1957, 254).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 431.