СМЕРД, а, ч.
1. У стародавній Русі — селянин який входив у селянську общину і сплачував данину феодалові. У складі челяді вотчинного господарства основною робочою силою були не раби, а частина вільних общинників, що попала у феодальну залежність,— смерди (Нар. стар. іст. УРСР, 1957, 386); — Час тепер не вільний! Як же можна смерда з конем Од ріллі узяти? Тепер весна: смерду в полі Саме час орати (Кост., І, 1967, 95).
2. перен., заст., зневажл. Про людину незнатного походження. Там крик [багатіїв]: — Ви хами, смерди!.. Бунтарська проклята голота!.. (Сос., І, 1957, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 397.