СЛІДКО́М, присл., звичайно у сполуч. з прийм. за.
1. Те саме, що слі́до́м 1. Дві Бочки їхало колись селом, Одна з горілкою, повненька, Друга — порожня, тож слідком (Гл., Вибр., 1951, 17); Галасуючи, побігли всі слідком за коноводами (Гр., II, 1963, 296); — Сьогодні ще зранку ходить [дитина] за мною слідком,— розказує далі пані,— скиглить: дайте, мамо, копійку, в театр на кумедію піду (Вас., І, 1959, 211); З-за верхів далеких гір вискочили круглі хмари, білі, як срібло.. Слідком за ними висунулись чорні густі хмари (Н.-Лев., II, 1956, 389); Він пішов слідком за Олесею до її хати, що стояла край зеленого вигону (Стельмах, II, 1962, 114).
2. У напрямі руху, переміщення кого-, чого-небудь. Микола довго дивився слідком за нею, як синів оддалеки на возі її керсет і чорніли коси на голові проти вечірнього сонця (Н.-Лев., II, 1956, 230).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 357.