СЛОВЕСА́, ве́с, мн., заст. Слова. І слухала, як молодий Дивочний гость [гість] той говорив. І словеса його святиє [святії] На серце падали Марії (Шевч., II, 1963, 359); [Стеха (хапає його за руку і цілує):] Ох, батечку ж мій, я вже й не знатиму, як за вас бога молити. [Бичок:] За ці словеса велике тобі спасибі (Кроп., І, 1958, 447); Сотник прочитав грамоту. — Твоє щастя,— сказав невдоволено, повертаючи її вершникові,— будь не государеве діло, ти б у мене пригостився за словеса свої (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 144).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 366.