СЛА́НЕЦЬ, нцю, ч. Гірська порода, що має шарувату будову і легко розшаровується. У верхній частині розрізу середнього девону на Волині переважають верстви доломітів, вапняків, серед яких також трапляються проверстки пісковиків та глинистих сланців (Геол. Укр., 1959, 279); Природний покрівельний сланець — це тонкошарувата гірська порода, яка утворилася з глинястих сланців і відзначається рівною поверхнею (Рад. Укр., 31.VIII 1951, 3); Уже місяць блукають комсомольці в тайгових нетрях. У двох місцях знайшли вони родовища залізняку і сланцю (Донч., II, 1956, 44).

◊ А́спідний сла́нець див. а́спідний; Горю́чі сла́нці — глинисті, піскуваті й вапнякові породи, що містять продукти розкладу органічної речовини і внаслідок цього здатні горіти; використовуються як сировина для перегонки і як паливо. Величезні поклади горючих сланців зустрічаються у Карпатах (Цюпа, Україна.., 1960, 89).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 348.