СЛАВЕ́ТНИЙ, а, е.
1. Який мав широку славу, популярність; знаменитий. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим чи що (Гр., II, 1963, 248); Люди тихо гомоніли, з пошаною розглядаючи славетного полковника (Кач., Вибр., 1953, 45); // Добре відомий багатьом, усім. Він конче мусить відвідати цей славетний заповідник (Ле, Право.., 1957, 97); За моєї пам’яті вже не було славетної київської «конки» — незграбної споруда на колесах, що пересувалась по рейках, тягнена худющими шкапами… (Рильський, Веч. розмови, 1962, 7); // Прославлений героїчними ділами, подвигами і т. ін. Хіба можна забута ті славетні тридцяті роки, роки індустріалізації країни (Цюпа, Україна.., 1960, 60); Не завадило б нікому — ні малому, ні старому — знати край славетний мій (Уп., Вірші.., 1957, 170); // Пов’язаний з героїчними ділами, подвигами. Солдат пройшов славетну путь До краю і до дна. І знов пройде, коли пошлють, Коли гукне війна (Воронько, Вел. світ, 1948, 6); // Який прославляє кого-небудь. Дивним візерунком багато слів пописано край нього [напису] про славу безіменного владаря, змальовано царя славетні вчинки (Л. Укр., І, 1952, 252).
2. розм. Гідний поваги, пошани. Всякому стало розумно [зрозуміло], який справді славетний та величний у своїй простоті той сільський мир, з которого Квітка вибрав свою Марусю (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 346.