СКУ́ПО. Присл. до скупи́й. Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці,— та й складали добро (Мирний, II, 1954, 263); Щороку оране поле покривалося лише скупо.. травою, а більше стирчало бур’янами (Кобр., Вибр., 1954, 45); Скупо платять за перевіз (Смолич, І, 1958, 48); В гори до опришків вісті доходили скупо (Хотк., II, 1966, 237); Ботушканиха годувала скупо (Казки Буковини.., 1968, 12); Чому так рідко, так скупо обзиваються наші гармати? (Коз., Гарячі руки, 1960, 140); Скупо розповідав [Янош] літніми вечорами біля вогнища про свої далекі краї (Гончар, II, 1959, 30); Помітивши до себе увагу, старий скупо посміхнувся (Панч, Синів.., 1959, 6); Крізь вузьке вікно скупо проникало денне світло (Чорн., Визвол. земля, 1959, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 336.