СКРИ́КУВАТИ, ую, уєш і рідко СКРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СКРИ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. Раптово, уривчасто видавати крик. Нагорювавшися та наболівшися,.. спала [мати] невпокійним сном — то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала (Вовчок, І, 1955, 360); — Ой! — злякано скрикують жінки і разом втискуються у хвіртку (Стельмах, Хліб.., 1959, 270); Ось крізь сон один скрикає Лячно, різко так: Навіть в сні його лякає Газдівський кулак! (Фр., XIII, 1954, 180); Юрій глянув униз і радісно скрикнув (Собко, Зор. крила, 1950, 40); // Видавати голосні, пронизливі звуки (про тварин, птахів). Лише де-не-де спросоння скрикувала самотня сорока (Десняк, Вибр., 1947, 145); Низько над нами, враз пролетівши, скрикнув птах (Тич., II, 1957, 319); // перен. Гучно, пронизливо густи, свистіти час від часу (про гудок, сирену і т. ін.). За розчиненим вікном вирувало місто, скрикували сирени автомашин (Донч., V, 1957, 559); Десь поблизу — безперестанку скрикують гудки кранів і паровозів (Баш, Дніпр. зорі, 1953, 62); Десь за хатою глухо скрикувала коса, котрій виклепували гостре жало (Мушк., День.., 1967, 59); Місто спало.. А вранці знов скрикнуть бруківки й загримлять… (Головко, І, 1957, 168).
2. Раптово, голосно говорити, вигукувати що-небудь. — Здається, вона йде, Килино! — скрикує Параска. — Ти молодша, у тебе очі краще бачать — пізнавай, то не Зінька (Мирний, IV, 1955, 63); — Альошо! — скрикую я, на ходу припавши до воза (Цюпа, Три явори, 1958, 21); — Ой Степане Васильовичу! — радісно і лячно скрикує Зося. — Це ви?! (Стельмах, І, 1962, 647); — Що се ти, дурню, наробив! — скрикнула Хвеська.— Нащо ти порізав жупанок? (Стор., І, 1957, 37); — Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки (Тют., Вир, 1964, 176).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 318.