СКО́РЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ско́рчити. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю і відчаю, мався бути тепер поводирем своїм скаліченим браттям (Загреб., Диво, 1968, 280); Семениха сидить на скорчених під себе ногах і прикладає до ватри трісок (Черемш., Тв., 1960, 88); // у знач. прикм. На підлозі.. у неприродній позі лежав скорчений чоловік (Ле, Право.., 1957, 196); Хотів був стріляти [хорунжий], та скорчена рука не змогла направити постріл (Довж., І, 1958, 252).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 305.