СКОРОМО́ВКА, и, ж.
1. Швидка, поспішна мова або швидкий темп мови. Було добре чути кожен тихий голос, гірке схлипування Катрусі і заспокійливу скоромовку розгніваної Уляни, Чумакової жінки (Кучер, Прощай.., 1957, 79); — А я оце у Калинівку приїхала, — солоденькою скоромовкою затріскотіла стара, — дай, думаю, зайду, погляну, як мої діточки поживають (Собко, Звич. життя, 1957, 123); * Образно. В темряві чулися крики поранених, голоси команди, тріск автоматних черг, важка скоромовка кулеметів, свист куль і сичання осколків (Перв., Дикий мед, 1963, 367); // у знач. присл. скоромо́вкою. Швидко, поспішно. Всю фразу Анатолій випалив скоромовкою (Гур., Життя.., 1954, 91); Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі (Вільде, Повнол. діти, 1960, 161).
2. Жанр народної творчості — жартівливий вислів, скомпонований із важких для швидкої вимови слів. Різноманітними були засоби й методи виховання та навчання в народі. Серед них дуже важливу роль відігравала народна поетична творчість.. Загадка розвивала кмітливість і спостережливість. Скоромовка удосконалювала мову (Нар. тв. та етн., 2, 1964, 85); Народні дитячі пісеньки, приказки, скоромовки, загадки, примовки, каламбури — усе це срібними росинками блищить і переливається на сторінках журналу [«Малятко»] (Рад. Укр., 8. І 1965, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 301.