СКОНФУ́ЖЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до сконфу́зити. Старенька зразу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними [незвичними] для неї об’явами [виявами] чемності і співчуття (Фр., II, 1950, 301).

2. у знач. прикм. Який відчуває незручність, збентеження; зніяковілий. Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось (Вас., І, 1959, 326); Сконфужений і злий Куліш став незабаром прощатись (Ільч., Серце жде, 1939, 344); // Який виражає незручність, збентеження, зніяковілість. Сконфужений голос.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 295.