СКОВЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. Однокр. до ско́взати. — Рушаймо! — скомандував Вершомет, і лижі сковзнули по сніговій ковдрі, що вкривала крижане поле (Трубл., Лахтак, 1953, 168); Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло (Коцюб., І, 1955, 386); Стара кожушина сковзнула з рамена й поволі зсовувалася додолу, але Литка не затримував її (Епік, Тв., 1958, 110); Він почав висмикувати ногу з твані, і гумовий чобіт сковзнув з його ноги (Хижняк, Килимок, 1961, 16); Байдарка хутко сковзнула назад до озера (Смолич, І, 1958, 79); Софійчина рука сковзнула по стриженій Семеновій голові і впала (Сміл., Зустрічі, 1936, 97); Похмурий погляд Богуна сковзнув по ніжній стрункій постаті Оксани (Кач., Вибр., 1953, 103); Світло від фар сковзнуло узгір’ям (Донч., VI, 1957, 379); Іноді звузяться [у хлопця] злорадно очі й навіть усмішка сковзне по губах (Головко, II, 1957, 275).

2. Швидко, непомітно злізти, вийти, вибігти, пролетіти; швидко зникнути де-небудь. Пізно за північ у шибку постукотів іще хтось. Галька кішечкою сковзнула з ліжка й вибігла в сіни (Головко, I, 1957, 174); Десь далеко-далеко загавкав собака. З саду вилетів кажан і безшумно сковзнув повз веранду (Трубл., II, 1950, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 289.