СКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., чим і без додатка.
1. Покарати за що-небудь. Щоб скарати вчителя за його зневажливість і непошану до свого начальства, то не давати йому більше дров (Гр., І, 1963, 324); [Голос покликача судового:] Зволив.. цезар-імператор, щоб Кнея Люція скарать вигнанням (Л. Укр., II, 1951, 543); Ціла буча знялася, Паськи сили не пожаліють, здоров’я не пошкодують, щоб скарати злочин (Горд., Заробітчани, 1949, 13); // перен. Змусити когось тяжко страждати, мучитися. [М а р т і а н:] Прошу тебе, заклич яких сусідок,— не можна ж так її лишити з трупом. [Констанцій:] Невже твоя небога вмерла?! [Мартіан:] Так.. [Альбіна (після моменту стишення знов вибухнула плачем):] Ой, доненько! а за що ж ти мене скарала так? (Л. Укр., III, 1952, 322); Якщо доля скарає мене І тернисту простелить путь, Моє серце й на мить не здригне, Хоч камінням мене хай заб’ють (Нагн., Вибр., 1957, 305).
2. Піддати страті; стратити. І скарали [слуги юнака]: покотилась Голова його відтята (Сам., І, 1958, 194); [Всі:] О смерть Василькові! Прохаємо Скарати вмент його отут, при нас, Скарати вмент на пострах ворогам! (Крот., Вибр., 1959, 585).
Скара́ти на смерть (на го́рло, на го́лову, сме́ртю), заст. — стратити. — Того шляхтича негайно знищити, скарати на горло…— прорік воєвода (Ле, Наливайко, 1957, 39); — Цієї ночі я наказав скарати на голову віроломних боляр [бояр]… (Скл., Святослав, 1959, 602); [Xуса:] А знаєш ти, що я тобі закон? Що я тебе скарати смертю можу за непокірність? (Л. Укр., III, 1952, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 252.