СКАЛІ́ЧИТИ, чу, чиш, док., перех.
1. Завдати каліцтва кому-небудь, зробити калікою. — А хто своїх бісових вилупків натравляв кидатись груддям? Скалічити ж дитину можна: печінки одбити, око вибити… (Мирний, IV, 1955, 81); — Навмисне штовхнув [Шумейко] мене на циркулярку… Скалічив мене він… Куди тепер я піду? Хто дасть мені роботу (Шиян, Баланда, 1957, 105); Льотчик, глянувши туди [в бік кошари], помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя..— Отож, кажуть, бог є,— загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив? (Гончар, Тронка, 1963, 6); // Поранити, пошкодити які-небудь частини тіла. Той Прометея нащадок, дотепний до струн найдорожчих, руки до крові скалічить об струни (Л. Укр., І, 1951, 190); Вона бігла назад.. Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лицю і навіть скалічив ногу (Коцюб., І, 1955, 361); // перен. Завдати шкоди чому-небудь; зіпсувати. Скалічити дерево.
Скалі́чити на смерть — дуже, перев. смертельно покалічити. «Коли послушників скубе [отець Тарасій] за коси так, що трохи голови не одірве та не викруте [викрутить] з в’язів, то вже певно, що мені голову зовсім зірве… або скалічить на смерть, а може, й уб’є» (Н.-Лев., III, 1956, 396); [Тарас:] Це за вас.. мого Ваську скалічили на смерть?.. (Корн., І, 1955, 178).
2. перен. Заподіяти моральних травм; знівечити. «Поки воно півсвідоме — не відчуває нічого. От — бавиться собі, співає… Ще не перестала бути дівчиною-дитиною. Але потім — чи не прийде щось велике, чи не скалічить душу?» (Хотк., II, 1966, 16); [Ромодан:] Коли б я не знав, яка світла голова в тебе. Що з тобою сталось?.. Тебе ж уся Україна знала!.. Кирюшо, друже мій, хто тебе так скалічив?!.. (Корн., II, 1955, 319).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 247.