СИ́НТАКСИС, у, ч.

1. Розділ граматики, який вивчає способи поєднання й розміщення слів у мові. До складу граматики належить морфологія — вчення про будову слів та їх парадигми — і синтаксис — вчення про будову словосполучень (сполучень словоформ) і речень (Сучасна укр. літ. м., II, 1969, 5).

2. Будова речення й словосполучення і способи поєднання слів у реченні й словосполученні, властиві тій чи іншій мові, певному авторові, твору. Видатним явищем у розвитку української літературної мови є синтаксис Коцюбинського (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 546); Цілком природно, що в творах Гоголя і Короленка ми раз у раз бачимо елементи української лексики, українського синтаксису, української фразеології (Рильський, IX, 1962, 134); Автор «Облоги ночі» і «Олександра Пархоменка» [П. Панч] користується нормативним синтаксисом, уникаючи інверсій, різного роду ускладнень при побудові і розташуванні складносурядних і складнопідрядних речень (Рад. літ-во, 1, 1963, 20).

∆ Си́нтаксис логі́чний — розділ математичної і формальної логіки, що вивчає правила будови виразів у логічних мовах і правила оперування цими виразами безвідносно до їх семантичного значення; використовують синтаксис логічний з метою побудови спеціальних мов для машинного перекладу.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 186.