СИНО́ВНІЙ, я, є. Прикм. до син; належний синові. — Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи (Шевч., II, 1963, 378); Ти [Вітчизно] ширша за море, ясніша за небо, тобі ці синовні слова (Сос., Солов. далі, 1957, 68); Звідси ти [краю] ще рідніший синовньому серцю (Гончар, III, 1959, 10); На морозі Іржав синовній вірний кінь (Рильський, II, 1960, 259); // Власт. синові. Юнак, якому судилося замолоду зазнати того лиха скільки, пройнявся до Бачура синовньою любов’ю (Чаб., Тече вода.., 1961, 178); Синовня відданість рідній землі немислима без дбайливого ставлення до цінностей, створених протягом багатовікової історії руками й розумом народу (Веч. Київ, 6.III 1968, 1).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 184.